Стаття 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП) регулює відповідальність за керування транспортними засобами у стані сп’яніння. Її застосування викликає низку юридичних колізій, зокрема щодо одночасного призначення двох основних покарань, що порушує принципи верховенства права та пропорційності санкцій.
У межах дослідження НДІ МКП розглянуто юридичну природу адміністративних стягнень, їхню відповідність Конституції України, міжнародним стандартам прав людини, а також висвітлено судову практику та можливі шляхи вирішення проблеми.
Відповідно до ч. 1 ст. 130 КУпАП, за керування транспортним засобом у стані сп’яніння передбачено два види адміністративних стягнень:
1.Штраф у розмірі 17 000 грн (1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян).
2.Позбавлення права керування транспортними засобами на строк 1 рік.
Згідно зі ст. 25 КУпАП, адміністративні стягнення поділяються на основні та додаткові:
Штраф є основним видом покарання.
Позбавлення права керування в розрізі ч.1 ст.130 КУпАП також є основним, оскільки воно є обов’язковим, і суд не має дискреції вирішувати, застосовувати його чи ні.
Ця ситуація суперечить ч. 2 ст. 25 КУпАП, яка передбачає, що за одне правопорушення може бути накладено одне основне або основне і додаткове покарання. Водночас ч. 1 ст. 130 КУпАП пердбачає безальтернативне одночасне призначатення двох основних покарань, що в свою чергу створює колізію.
Згідно зі ст. 61 Конституції України:
“Ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.”
Одночасне накладення штрафу та позбавлення права керування викликає питання щодо відповідності цій нормі, оскільки обидва покарання належать до одного виду юридичної відповідальності – адміністративної.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду (постанова від 19 березня 2021 року № 300/195/20) роз’яснив, що заборона подвійного притягнення не означає неможливість накладення різних санкцій у межах одного провадження. Однак у даному випадку санкції за характером стягнень є основними та належать до одного виду юридичної відповідальності – адміністративної, що викликає юридичний дисонанс.
Згідно зі ст. 4 Протоколу №7 до ЄКПЛ:”Нікого не може бути вдруге засуджено або покарано в межах однієї держави за кримінальне правопорушення, за яке він уже був засуджений або виправданий остаточним вироком.”
Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) у своїй практиці визнає допустимим одночасне застосування двох покарань лише у разі, якщо між ними існує достатній функціональний зв’язок.
У справі «A та B проти Норвегії» Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) розглянув питання щодо застосування принципу ne bis in idem (двічі за те саме, лат.), який забороняє подвійне притягнення до відповідальності за одне й те саме правопорушення. ЄСПЛ визначив, що для того, щоб подвійне провадження не порушувало принцип ne bis in idem, воно повинно бути «досить тісно пов’язане за своєю суттю та в часі». Це означає, що різні провадження мають переслідувати взаємодоповнюючі цілі, бути передбачуваними для особи та уникати надмірного тягаря для неї. Зокрема, Суд зазначив, що подвійність проваджень є допустимою, якщо вони утворюють «інтегровану систему» реагування держави на певну протиправну поведінку.Це рішення є важливим для розуміння того, як держави можуть організовувати свої правові системи, щоб уникнути порушення принципу ne bis in idem при застосуванні різних видів відповідальності за одне й те саме діяння. Суд визнав, що подвійне покарання можливе, якщо санкції виконують різні функції. При цьому слід зазначити, що штраф виконує каральну функцію, а позбавлення права керування має запобіжний характер. Таким чином це аргумент на користь застосування і штрафу, і позбавлення права керування, щоправда за умови дотримання інших не меньш важливих факторів.
Принцип пропорційності є фундаментальним у практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) і застосовується для забезпечення балансу між втручанням держави та захистом прав людини. Цей принцип вимагає, щоб будь-яке втручання у права людини було необхідним, адекватним і не перевищувало межі, необхідні для досягнення легітимної мети.
Ключові рішення ЄСПЛ, які регламентують принцип пропорційності покарання:
1. “Ляшко проти України” (2006 рік): У цій справі ЄСПЛ підкреслив, що суди повинні оцінювати, чи було втручання виправданим та необхідним у демократичному суспільстві, а також чи було воно пропорційним поставленій меті.
2. “Класс та інші проти Німеччини” (1978 рік): Суд зазначив, що навіть за наявності дискреційних повноважень держави, необхідно забезпечити достатні та ефективні гарантії проти зловживань, дотримуючись принципу пропорційності.
3. “Реквеньї проти Угорщини” (1999 рік): ЄСПЛ вказав, що обмеження прав повинні бути пропорційними легітимній меті, яку вони переслідують.
Ці рішення демонструють, що ЄСПЛ постійно застосовує принцип пропорційності при оцінці втручання держави у права людини, забезпечуючи баланс між суспільними інтересами та індивідуальними правами. Таким чином, одночасне застосування двох основних покарань може бути визнане надмірним, особливо щодо осіб, які вперше вчинили правопорушення. І це є серйозним аргументом на користь застосування лише одного виду покарання та індивідуалізації покарання.
У багатьох країнах аналогічні порушення караються або штрафом, або позбавленням права керування, але не їх поєднанням.
Суд в Україні, призначаючи покарання за ч.1 ст.130 КУпАП не має дискреції обирати між штрафом або позбавленням прав, що по суті суперечить принципу справедливого судочинства.
Ст. 130 КУпАП вимагає автоматичного призначення тільки двох основних покарань у всіх випадках, що не відповідає стандартам ЄСПЛ щодо необхідності розгляду кожного випадку індивідуально.
З огляду на правову невизначеність щодо одночасного застосування двох основних покарань за ч.1 ст. 130 КУпАП, доцільно індивідуально підходити до кожного випадку та вмотивовувати свої рішення відповідно до принципів верховенства права, пропорційності та міжнародної практики.
Призначаючи адміністративне покарання за керування транспортним засобом у стані сп’яніння, потрібно не лише механічно застосовувати положення ст. 130 КУпАП, а й оцінювати обставини справи та баланс між каральною та запобіжною функціями покарання.
- Призначаючи обидва основні покарання (штраф + позбавлення права керування), то виникає необхідність мотивувати це наступним чином:
Штраф виконує каральну функцію, тобто спрямований на покарання особи за порушення.
Позбавлення права керування має упереджувальний (запобіжний) характер, тобто спрямоване на недопущення повторного правопорушення.
Суду необхідно обґрунтувати, що у конкретному випадку необхідне застосування обох видів покарання одночасно, пояснивши, чому лише один вид стягнення не досягне мети відповідальності.
- Застосовуючи лише один вид покарання (або штраф, або позбавлення права керування), виникає необхідність мотивувати це наступним чином:
Застосування лише штрафу може бути виправданим, якщо особа, наприклад, має необхідність у подальшому керуванні транспортним засобом (через специфіку роботи або життєві обставини), але її фінансовий стан дозволяє сплатити значний штраф.
Застосування лише позбавлення права керування може бути обґрунтоване тим, що саме ця санкція є достатньою для попередження аналогічних правопорушень у майбутньому, а штраф у конкретному випадку не є доцільним з огляду наприклад на фінансовий стан порушника.
Оскільки ч. 2 ст. 25 КУпАП передбачає можливість застосування або одного основного покарання, або основного і додаткового, можна аргументувати свою позицію тим, що одночасне накладення двох основних санкцій суперечить цій нормі, конституційним нормам та принципу ne bis in idem (лат.)
Логічно посилатися на ст. 61 Конституції України, яка забороняє подвійну юридичну відповідальність одного виду за одне правопорушення, розтлумачивши це положення як заборону накладення двох основних адміністративних санкцій одночасно.
Якщо суд вирішує застосувати лише один вид покарання,він може аргументувати це тим, що штраф і позбавлення прав не є взаємозалежними мірами відповідальності в цьому конкретному випадку, оскільки штраф є каральним заходом, а позбавлення прав — запобіжним, і їх одночасне застосування тут не є пропорційним, зазначивши при цьому які обставини справи дали підстави так вважати.
Відповідно до ст. 6 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ) суди зобов’язані забезпечувати справедливість судового розгляду, що включає можливість індивідуалізації покарання. Суд може мотивувати своє рішення тим, що застосування обох основних санкцій одночасно є надмірним щодо конкретного порушника.
Як висновок- рекомендувати діяти індивідуально у кожному випадку:
При призначенні обох покарань потрібно чітко мотивувати, чому у конкретній справі необхідне як каральне, так і запобіжне покарання, мотвуючи це індивідуальними особливостями та обставинами.
При призначенні лише одного виду покарання – обґрунтувати свою позицію правовою колізією, нормами Конституції України, практикою ЄСПЛ та принципом пропорційності. Судова практика повинна ґрунтуватися на правових принципах, міжнародних стандартах та конституційних гарантіях, що забезпечить справедливість адміністративного судочинства. Тут необхідно враховувати індивідуальні особливості справи.
Слід зазначити, що остаточну крапку у цій проблемі має поставити законодавець шляхом або обрання одного з видів покарання (наприклад тільки позбавлення права керування), або ж надання суду дискреціїї при призначенні покарання у виді позбавлення права керування (в такому випадку позбавлення права керування набуде статусу додаткового покарання і колізію буде усунуто).
Водночас зауважимо – відсутні підстави вважати, що призначення судом як обох, так і одного з передбачених ч.1 ст. 130 КУпАП видів покарання є порушенням закону чи підставою для притягнення судді до відповідальності за умови належного обґрунтування такого рішення в залежності від обставин кожної конкретної справи. Внутрішнє переконання судді є одним із фундаментальних принципів судочинства, що забезпечує об’єктивність, справедливість і законність судових рішень. Це поняття відображає незалежність судді у процесі оцінки доказів і винесення рішення на основі власного розуміння норм права та фактичних обставин справи.
Директор НДІ МКП, д.ю.н.,професор,суддя у відставці, експерт Андрій Іванищук
